Білий світ В. Бондаренко
Біле місто, білі сквери
І трамваї, і таксі,
Білі міліціонери,
Білі діти – білі всі.
Це ж зима, холодна й біла,
Білим снігом землю вкрила!
Гостює в нас зима. В.Кленц
Летять, летять сніжинки
На поле, ліс і сад,
Веселий свій таночок
Танцює снігопад.
Надворі – лютий холод,
Тепла давно нема.
Заліз в копичку зайчик
І солодко дріма.
Мете хвостом лисичка
Сніжок біля сосни.
В барлозі спить ведмедик,
Солодкі бачить сни.
Зимовий ранок. Яків Щоголів
Я люблю веселий ранок
холоднючої зими,
як на двір, на стіни, ґанок
і на шлях за ворітьми
упаде із неба промінь,
дим пов’ється з димарів,
на току підніме гомін
зграя галок і граків.
Сніг ясним кришталем блище,
лютий холод дошка,
сонце вгору плине вище,
та не гріє здалека…
Сніг іде. Марія Познанська
Тихо, тихо сніг іде,
Білий сніг, лапатий,
Ми у двір скоріш підем,
Візьмемо лопати.
Ми прокинем зранку
Стежку біля ганку,
Вийде мама з хати
І почне питати:
- Хто ж це так доріжку
Вміє прокидати?
Снігурі. Олександр Олесь
Звідкіль налетіли
Стоголосим табуном
І розсипалися в полі
Над розсипаним зерном.
Заспівали, задзвеніли,
Мов заграли кобзарі…
Де взялась весела зграя,
Жарогрудні снігурі.
Ось вони на сніг упали
І розквітли, як квітки…
На горах мак рожевий
Так заквітчує грядки.
Нагло враз табун крилатий
Небезпечне щось зачув.
Вгору знявся, й дуб гіллястий
В кущ троянди обернувсь.
Що хвилина – і, як в казці,
Враз осипались квітками
І за вітром над снігами
Полетіли снігурі.
Всім рум’яниш личенька
Ти о цій порі
І ладнаєш ковзанки
В нашому дворі.
Візьмемо санчата ми,
Помчимо з гори.
Снігом нас притрушують
Срібні явори.
Білосніжний снігопад. Т. Корольова
Білий, білий, білий сніг
Уночі на землю ліг.
Білосніжний снігопад
Вкрив і лан, і ліс, і сад.
Горобину крив та глід,
Заячий засипав слід
І хатинку борсука,
Й теплу нірку байбака.
Навіть білочка руденька
Миттю стала вся біленька.
Даруночки зими. Т. Корольова
Білі, ніжні, мов пір’їнки,
Тихо падали сніжинки.
Білосніжний снігопад
Вкрив вночі і ліс, і сад.
Будуть зранку малюки
В сніжки гратись залюбки.
Зліплять бабу снігову –
Величезну, мов живу.
От так радість дітворі
На санчатах мчать з гори!
Сніжки, лижі, ковзани –
Це даруночки зими!
Зимовий відпочинок. О. Прокопчук
Зі вікном летять сніжинки
На дерева і будинки,
На мости і ліхтарі,
На дороги і двори.
Все довкола біле-біле,
Снігопад дарує диво:
Він пухнастим покривалом
Землю ніжно укриває.
Вибігли у двір малята
В сніжки з друзями пограти
І маленькі топчуть ніжки
В свіжому снігу доріжки.
У веселому танку
Всі кружляють на катку.
Звідусіль лунає сміх:
Кіт Мурко упав на сніг.
Ось взялися дружно діти
Бабу снігову ліпити.
Очі – чорні дві вуглинки,
Ніс зробили із морквинки.
Час додому повертатись
І до свята готуватись:
Скоро-скоро Новий Рік
Завітає на поріг.
Прикрашають всі ялинки –
Кульки, блискітки, сніжинки
Їм на віти одягають,
З чудом зустрічі шукають.
Срібні дерева,
Срібне гілля,
Сріблом пухнастим
Вкрита земля.
Срібні у синьому
Небі хмарки.
В срібних заметах
Срібні стежки
Срібний-пресрібний
Ліс приберіг
Білочці срібний
Срібний горіх.
Річка сховалась: є і нема –
Замурувала річку зима.
Там, де рибалки кидали сіть,
Можна сьогодні пішки ходить
І розглядати щуки на дні,
Наче крізь чисте скло у вікні.
Там, де латаття влітку цвіло,
В гості побігла стежка в село.
Ріжуть алмазом лід ковзани
Там, де гойдала хвиля човни,
Січень надворі, а для дітей
Тьохкає крига, мов соловей.
Попід вікнами Мороз
Ходить-щулиться
То загляне у садок,
То на вулицю.
- Де ж то дітоньки мої
Поховалися?
Та невже вони мене
Налякалися?
Я їм шкоди не зроблю
Ані трішечки,
Тільки носика вщиплю
Для потішечки.
Глянь, на вікнах візерунки,
Від Мороза подарунки:
Квіти срібні, льодяні,
Гарні-гарні, як у сні,
І ялини-деревини
Всі закуті у крижини.
Мама каже: «Придивись,
Малювать в Мороза вчись!»
Я беру альбом і фарби,
Намалюю дуже гарно
Всю засніжену ялинку
І Снігурчину хатинку,
Зайчика вухастого,
З інею сріблястого.
Височенько чи низенько,
В кожушку чи в шубі –
Умостився Морозенко
На столітнім дубі.
От, мовляв, побавлюсь де я
Листям лопотючим –
Та й дихнув собі знічев’я
Вітерцем колючим.
Раз дихнув – і облетіли
Жолуді доспілі,
Ще дмухнув – і задзвеніли
Віти посивілі.
Потім дмухав без угаву
І згори, і з долу,
Шарпав крону кучеряву,
Зовсім охололу.
Після хуги снігової
Голо в лісі й лузі.
Тільки дуб стоїть, як воїн,
В листяній кольчузі.
Спить під листям їжачок,
Під камінчиком – жучок,
Дідусь – під кожухом,
Зайчик вкрився вухом.
Вже зима в дорозі
На скріпучім возі.
Зимонько, голубонько
В білім кожушку,
Любимо ми бігати
По твоїм сніжку.
Всім рум”яниш личенька
Ти о цій порі
І ладнаєшь ковзанки
В нашому дворі.
Летять, летять сніжинки
На поле, ліс і сад,
Веселий свій таночок
Танцює снігопад.
Надворі – лютий холод,
Тепла давно нема.
Заліз в копичку зайчик
І солодко дріма.
Мете хвостом лисичка
Сніжок біля сосни.
В барлозі спить ведмедик,
Солодкі бачить сни.
Дорога біла стелеться,
І краю їй нема.
Сніжок мете. Метелиця.
Прийшла до нас зима.
Льодком тоненьким скована,
Спинилася ріка.
Повита тихим сном вона,
Весняних днів чека.
І ліс дріма. Безлистною
Верхівкою поник.
Над ним пісні висвистує
Лиш вітер-сніговик.
Плаче Віра дуже гірко:
«Покаталася на гірках!»
На руці аж два синці,
Ще й замурзані штанці!
Але сльози – то вода:
Нові лижі – от шкода!
У сестри є ковзани –
Ціле горечко мені!
Як іде тепер гуляти,
То мене не хоче брати.
- Я на ковзанку іду,
Ти впадеш там на льоду.
Нащо б я таке казав?
Я ще й разу не упав!
Гарні сани, та скривились
На досаду дітворі:
Тільки сядеш – вже й скотились…
Через голову з гори!
В сніг упасти – то не смішки!
А санки гег-ген летять!
І доводиться вже пішки
Нам санчата доганять.
Із доріжки до доріжки
Полетіли влучні сніжки,
І почався білий бій,
Закрутився у сувій.
Закрутився, покотився.
Під горою зупинився.
Зверху сніг і знизу сніг,
І ніхто узнать не міг,
Де чиї стирчали ніжки.
Ой, весела гра у сніжки!
Я лечу, лечу, лечу –
Накатаюсь досхочу.
Все униз, униз, униз,
Мимо сосен і беріз.
Мимо сосен і беріз –
На галяві зупинивсь.
Я веду, веду, веду
Саночки на поводу –
Бо з гори санчата мчать,
А на гору не хотять.
Гірку ліпимо нову –
Білу-білу, снігову.
Та від сонця, від тепла
Наша гірка потекла.
Галас на подвір’ячку:
Ми зліпили річечку!
В день народження Оксанки
Принесли сусіди санки.
Та на вулиці ще боса
Жовтолиця ходить осінь
І нанизує намисто
З трубочок сухого листя.
А заплакана Оксанка
По дорозі тягне санки
І питається в усіх:
- А сьогодні буде сніг?
Всі сміються: – Ця дитина
Гарно їздити повинна!
Реве, свище завірюха,
По лісу завило,
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Неспокійна віхола у село приїхала.
По дорозі посріблила
Звірам брови, птахам крила.
В двері стукає і в шибку
Срібним перснем швидко-швидко:
-Відчиняйте двері, люди,
Танцювати з вами буду.
- Мандрівнице-віхоло,
Ти ішла чи їхала?
и з вітром летіла?
То, може б, спочила –
На ліжечку, на перині
У затишку, у хатині,
Тут є ласка матусина,
Тут є казка бабусина. –
Та сказала нам віхола
Крижаним своїм голосом:
- Не для цього я їхала
Із півничного полюса.
В ополонці я миюся,
На морозі я гріюся,
Щоб гуляти по волю,
Щоб хурделить уволю.
Вже перший сніг кружляє над землею.
І тихо падає. Уже вода
Замерзла на озерах. Опада
Останнє листя і яснить алею.
Останній сніг, там бурий, там блакитний,
Іще лежить в окопах і ярах,
Ще в пам”яті метелиць білий жах,
Ще сонце спить.
Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став.Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин -
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.
Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні,
Міріадами летять
Ті метелики холодні.
Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.
Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.
Сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає…
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
Сипле, сипле сніг,
Криє переліг,
Білим килимом лягає
Аж під наш поріг.
Легкий білий пух,
Наче той кожух,
Криє землю, щоб не знала
Стужі й завірюх.
Тишина кругом.
Спи спокійним сном,
Заки збудешся весною
З рутяним вінком.
Звідкіль налетіли
Стоголосим табуном
І розсипалися в полі
Над розсипаним зерном.
Заспівали, задзвеніли,
Мов заграли кобзарі…
Де взялась весела зграя,
Жарогрудні снігурі.
Ось вони на сніг упали
І розквітли, як квітки…
На горах мак рожевий
Так заквітчує грядки.
Нагло враз табун крилатий
Небезпечне щось зачув.
Вгору знявся, й дуб гіллястий
В кущ троянди обернувсь.
Що хвилина – і, як в казці,
Враз осипались квітками
І за вітром над снігами
Полетіли снігурі.
Лягла зима, і білі солов”ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.
Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко.
Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов”ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.
Що я з тобою ще одні сніги
Зимує на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам”ять наша – мак в колисці.
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй , певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде…
Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком!
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком,
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії –
Буде, як мара!
День і ніч стоятиме
З нашого двора.
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко –
Бабу припече,
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!
Сніговик для сніговички
Сплів із снігу рукавички.
Попросила сніговичка:
- Подаруй ще й черевички.
Із бурульок крижаних,
Буду ковзати у них.
Сніговик Морквяний ніс
Вгору віника підніс
І питає: «Перехожі,
Чом на мене ви не схожі?
Я стою, а ви в бігах,
Ви у пальтах, у шапках…
Гей, скажіть, у вас носи,
Як у мене, – для краси?»
Сніжну бабу ми ліпили,
На санчата посадили.
Повезем її гуляти,
А вона від нас – тікати.
Ми за нею скоком, скоком,
А вона все боком, боком,
За щось зачепилася,
З гірки покотилася.
Ми ліпили сніжну бабу,
Доки вечір наступив.
А вночі якийсь незграба
Шапку й вуса приліпив.
Підійшов Омелько-дід
Усміхнувся: «Все як слід.
Шапка, вуса й борода,
Ще й чуприна вигляда.
Гей, хто в хаті, гляньте йдіте,
Мій портрет зробили діти!»
Вмить зібрався цілий рід:
«Справді, з баби вийшов дід!»
Порошить метелиця
Білим снігом стелеться.
На подвір’я, як жива,
Вийшла Баба снігова.
У вбранні зимовому,
Гарному, казковому
На сніжку вона стоїть,
Ще й ногами тупотить.
Є у баби палиця,
Баба нею свариться.
Чорні очі аж горять:
Краще Баби не чіпать!
У дворі під Новий рік
Хизувався Сніговик:
- Із великої морквини
В мене ніс, як в Буратіно!
Зайчик двором пробігав,
Той великий ніс украв.
І тихцем, без хизування,
Він зробив
Смачне снідання.
Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.